Вперше поняття «народознавство» обгрунтував в українській науці І.Франко. У статті «Найновіші напрямки в народознавстві» видатний дослідник культури до народознавчої галузі відносив те, «що ми тавруємо назвою передсудів, забобонів і дурниць». Носієм же цих знань, вважав Франко, є не вся маса людей, що заселяє якийсь певний край, але «тільки ті нижчі верстви, що відносно найменше підпали культурним змінам, що найбільше зберегли сліди давнішніх епох розвитку».
А такі видатні педагоги, як К. Ушинський, С. Шацький, П. Блонський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, хоча і не застосовували поняття «народознавство», але по суті розвивали його смисл, обгрунтовуючи принцип народності у вихованні дітей.
Обсяг поняття «народознавство» широкий. У вузькому значенні народознавство (етнографія) – наука про культуру, побут народу, його походження, розселення національні традиції та обряди.
У широкому розумінні народознавство означає сукупність сучасних наук про конкретний народ, про особливості побуту і трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історично-культурний досвід, у тому числі й здобутки у галузі навчання і виховання, а також про свій родовід, що є органічною частиною народу, про спосіб життя й виховання у сім’ях, про отчий край і все пов’язане з ним, а також здобутки народного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
Народознавство у освітньо-виховній роботі спрямоване на засвоєння дітьми народної моралі, певних норм поведінки, етики й естетики побуту, культури, оволодінням уміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення. Таким чином, ідеться про окремий напрям у сучасній педагогічній науці та шкільній практиці — педагогіку народознавства.
Педагогіка народознавства передбачає насамперед застосування у освітньо-виховній роботі з дітьми вивчення народних традицій – культурних, духовних, моральних, трудових, сімейно-побутових, що вкрай необхідні для всебічного і гармонійного розвитку особистості.
Засвоєння фольклору сприяє пізнанню джерел мудрості й благородства наших предків, вихованню любові до рідної землі й людей, які живуть на ній.
Педагогіка народознавства містить у собі чітку систему високоефективних ідей, принципів і методів.
До особливостей педагогіки народознавства належать:
Ø централізація особистості, вивчення загальнолюдських якостей через призму суспільного життя;
Ø виховання у дітей поваги до праці;
Ø дотримання принципу природо відповідності, побудова навчання відповідно до вікових, статевих та індивідуальних особливостей дитини;
Ø підготовка до засвоєння дітьми моральних знань, норм і правил поведінки;
Ø вшановування сімейних цінностей, звичаїв, традицій, високий авторитет батьків.
Педагогіка народознавства розглядає освіту як ланку безперервного історичного процесу розвитку народу і синтезує здобутки народної педагогіки й досягнення сучасної психолого-педагогічної та інших наук про людину, народ, націю. Вона містить у собі чітку систему високоефективних ідей, принципів і методів, доступних і емоційно наснажених засобів, прийомів та форм роботи з дітьми.
Педагогічне керівництво дітьми, регулювання їхньої діяльності має здійснюватися не авторитарним шляхом (постійним контролем, нав’язуванням занять, примусом та ін.), а гуманним, демократичним, створенням відповідних психолого-педагогічних умов.
Серед засобів педагогіки народознавства першорядне місце посідає рідна мова. Рідна мова – саме життя народу, вияв його національного буття, універсальна скарбниця духовних надбань і основний засіб передачі їх із покоління в покоління. Це самобутній спосіб мислення, пізнання дійсності й формування внутрішнього світу людини (національної психології, характеру, світогляду).
Перлина виховної мудрості народознавства невичерпана своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становить золотий фонд народної педагогіки. Саме тому вихователеві важливо знайти правильний підхід до дитини, щоб спонукати її до самовираження, формування глибокої поваги до рідної землі та культури.
Дошкільне дитинство – важливий період у становленні маленької особистості, її фізичного, морального та інтелектуального розвитку.
У Державній національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття)», Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті, Законі України «Про дошкільну освіту» та інших державних документах наголошується на необхідності національного спрямування освіти, збереженні і продовженні української історико-культурної традиції, використанні ідей української народної педагогіки в закладах дошкільної освіти.
Основними принципами українознавчої роботи в закладі дошкільної освіти та родині повинні бути: народність, природо відповідальність, наочність, активність, систематичність, послідовність, урахування вікових та індивідуальних особливостей, краєзнавство.
Заняття з народознавства в дошкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, традицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя. Доцільно обладнати у закладі освіті українську світлицю, яка стане постійним місцем проведення занять з народознавства. Вже саме перебування дітей в атмосфері народних звичаїв настроює їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з нагоди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святкове українське національне вбрання — вишиванки, вінки, стрічки, намисто тощо.
Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними традиціями. Слід обов’язково домогтись, щоб цей національний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цього можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до діяльності К. Д. Ушинський назвав основним законом дитячої природи. За його словами, дитина постійно вимагає діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти,— пише він,— і вона дуже швидко втомиться; лежати — те саме; йти вона довго не може, не може довго ні говорити, ні співати… і найменше довго думати». А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.
Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «мандрівки» до українського села, краєзнавчого музею, частування їх національними стравами під час «святкового обіду» у бабусі Параски, посильна участь дітей у приготуванні національних страв (вареників, галушок, жайворонків, гречаників); розписування писанок, вишивання рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення витинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання напередодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть діти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихователя, медичних працівників, на кухню. Запам’ятається дітям участь у святковому вбранні групової кімнати та помешкання ЗДО зеленню напередодні зелених свят (трійці).
У закладі освіти матеріали з українського народознавства використовуються на заняттях з ознайомлення дітей з явищами навколишнього світу, рідної природи, з художньої літератури, образотворчої діяльності, на музичних заняттях.
Заняття народознавчого циклу мають комбінований характер. Упродовж заняття вихователь використовує різноманітні методи навчання: розглядання виробів та бесіда про них, загадки, приказки, вірші, пісні, ігри, картини, художні твори, технічні засоби (платівки, діапроектор, діафільми). Вони можуть бути також комплексними, коли на одному занятті розв’язуються програмні завдання з різних розділів: рідний край, образотворча діяльність, розвиток мовлення, музика, художня література.
Виховання дитини – процес багатогранний і надзвичайно складний, що вимагає від педагогів і батьків малюка неабиякого терпіння, майстерності, необхідних педагогічних навичок і такту. На сучасному етапі розвитку суспільства ми говоримо про необхідність гуманістичного підходу до процесу виховання дитини.
Упродовж віків людство намагалося осмислити, зрозуміти і передати майбутнім поколінням свій досвід, знання, уміння, формулюючи і втілюючи їх у стислих словесних формах. Цю невичерпну скарбницю людської мудрості називають історичною педагогічною спадщиною. Вона давня, як і рід людський, і сформувалася задовго до того, як педагогіка виділилася в окрему науку.
Щоб виховати справжню людину, наша педагогіка повертається до високо результативного, апробованого століттями педагогічного досвіту народу. Первинність культурно-історичних традицій народу, їх діалектична єдність із загальнолюдською культурою набирають чинності вихідного принципу при визначенні змісту освіти і виховної діяльності школи.
В останні роки складовою частиною дошкільного виховання стає народознавство. Метою цього предмета є ознайомлення дітей з багатствами культурно-господарської спадщини українського народу, з народними традиціями і формування в них етнічної, на цій основі, самосвідомості кращих якостей національного характеру, прагнення до відродження національної культури.
Виховні завдання народознавства мають на меті прищепити дітям насамперед любов до рідного краю, до землі своїх предків, до рідної мови, оселі, до Батьківщини, почуття гордості за свій народ, повагу до національної культури, національних звичаїв та оберегів
З чого можна зробити висновок, без ознайомлення з народознавством, наші діти не знатимуть історію свого народу, і не виростуть справжніми, гідними, самодостатніми громадянами своєї країни.
Отже, прилучаючись до народознавства, діти поступово утверджуватимуться у думці, що кожен народ, у тому числі й український, має звичаї, які є спільними для всіх людей. Пізнаючи традиції, народну мудрість, народну творчість (пісні, казки, прислів’я, приказки, ігри, загадки тощо), розширюючи уявлення про народні промисли (вишивка, петриківський розпис, яворівська іграшка), вони поступово отримують більш-менш цілісне уявлення про втілену в художній і предметній творчості своєрідність українського народу.