Важливою складовою професійної діяльності сучасного педагога є самопізнання, зіставлення своїх особистісних особливостей із вимогами творчо-креативної педагогіки. Він має не лише володіти професійними знаннями та вміннями, а й уміти творчо змінювати свою особистість, спираючись на психологічні знання, духовно-моральні цінності суспільства та водночас зберігаючи власну індивідуальність. Усі перераховані вміння є складовими професійного зростання педагога.
На часі перехід від репродуктивної педагогічної практики до творчо-креативної. Тож побудова освітнього процесу на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії з вихованцями є актуальною проблемою педагогів дошкільного закладу. Особистість педагогів – головний інструмент виховного впливу, тому перед вихователями поставлені високі вимоги щодо їхніх особистісних якостей.
Сучасний педагог має досконало опанувати засоби формування активної особистості, її стимулювання до самовизначення й самореалізації. А досягти цього можна лише за умови майстерного володіння мистецтвом самовдосконалення.
Педагог, який має свободу самовираження й уміє керувати власним розвитком, зможе спрямувати свої творчі сили і на пошук нових шляхів розвитку, навчання і виховання дітей.
Аби розуміти, у якому напрямі здійснювати саморух і як оптимально його спланувати, вихователю необхідно знати свої сильні і слабкі сторони, постійно формувати в собі внутрішній стрижень особистісного зростання, що є обов’язковою складовою досягнення високого професіоналізму. Це можливо за умови об’єктивного самооцінювання, самоаналізу, самоконтролю у процесі педагогічного спілкування.
Тож одним з основних завдань педагога є вдосконалення професійно значущих якостей особистості: розширення світогляду, збереження і зміцнення професійного здоров’я, підвищення рівня методичної підготовки, формування своєї духовної культури, педагогічного мислення, творчості. Тому, визначаючи мету самовдосконалення, важливо відповісти собі не лише на запитання «Яким я хочу бути?», а й на запитання «Для чого я хочу таким бути?».
Особистісна зрілість кожного вихователя проявляється в його умінні визначати свою «зону найближчого розвитку» у професійному значенні, тобто виокремлювати перспективні шляхи розширення зон саморозвитку.
- Крок 1. Самоаналіз діяльності – виявлення причини невдач і успіхів.
- Крок 2. Формування списку недоліків, які слід усунути, та рис характеру і якостей особистості, що потребують удосконалення й підсилення.
- Крок 3. Складання програми-максимум на рік (відвідування тренінгів, використання різних методів і прийомів самовпливу, робота над мовленням тощо).
- Крок 4. Складання програми-мінімуму – плану роботи над собою на місяць/тиждень/день з визначенням чітких термінів дій.
- Крок 5. Проведення самомоніторингу та зовнішнього оцінювання – щомісячне аналізування результатів діяльності та корегування програми самовдосконалення.
Процес фахового становлення педагогів у дошкільному закладі має бути орієнтований на здібності і нахили кожного педагога, рівень його професійної підготовки, прагнення самостійно ознайомлюватися з інноваціями, аналізувати їх, зіставляти з власними можливостями. Тому кожен педагог сам будує власну модель самовиховання і саморозвитку. Звісно вихователь-методист і практичний психолог завжди готові допомогти кожному в цій непростій справі. Орієнтуючись на конкретну особистість, вони запропонують певні компоненти, які можуть увійти до програми самовдосконалення. Але конкретну структуру і зміст цієї програми, строки її реалізації визначає сам педагог. Це дасть можливість визначити не лише склад професійних умінь, якими має оволодіти педагог, а й ті особистісні якості, які потребують корекції та розвитку з огляду на наявні вміння та здібності педагога.
Людина часто послуговується у своєму житті, іноді навіть не помічаючи цього, методами і прийомами самовиховання, зокрема такими як: самоаналіз, самозаборона, самозауваження, самопідбадьорення, самонавіювання, аутотренінг тощо. Саме вони часто спонукають людину до активних дій.
Методи саморегулювання
Дієве самовдосконалення передбачає постійний контроль над своїм психічним станом. Тому дуже важливо опанувати та повсякчас ви- користовувати різні методи саморегулювання. Нижче докладно описані деякі з них.
Самонавіювання (аутосугестія) – це психічний вплив людини на саму себе, вироблення певних установок, психічних станів шляхом постійного повторення словесних формул чи виникання яскравих уявлень, У медицині лікарі використовують силу навіювання з метою надання допомоги хворим, особливо у тих випадках, коли хворий втрачає віру у видужання. За допомогою цього методу можна максимально мобілізувати свої сили і волю, набути навичок самовладання, тобто здатності діяти у ситуаціях, що дезорганізовують людину і впливають на її емоційну сферу.
Різновидом самонавіювання є аутогенне тренування (аутотренінг) – цілеспрямоване самонавіювання за допомогою словесних формул. Завдяки йому відбувається м’язова релаксація, концентрація уваги, формується вміння регулювати розумову активність із метою підвищення ефективності значущої для людини діяльності. Унаслідок читання відповідної літератури і накопичення досвіду практично кожна людина може засвоїти релаксаційні знання і застосовувати їх у самовдосконаленні.
Якщо людина вдається до самонавіювання, то має вірити в нього. Сумнів чи критика можуть повністю зруйнувати дієвість цього методу. Можна навіювати собі, що не страшно спілкуватися з незнайомими людьми, виступати перед великою аудиторією, що без надмірних зусиль можна виконати творче завдання чи підготувати виступ до засідання педради. Слід лише частіше повторювати самому собі, особливо у стані розслаблення, спокою, – і почнете в це вірити. Людина стає сильнішою якщо вірить у свої нереалізовані можливості, і значно слабшою – якщо опускає руки, думає, що не зможе подолати труднощі.
Сутність самопідбадьорення полягає у зміцненні віри в себе. У процесі самопідбадьорення використовують такі прийоми: самозаспокоєння; навіювання впевненості у досягненні мети; навіювання впевненості в собі; рівняння на ухваленого героя, авторитетних людей (а їм як було?). Воно може мати форму самокритики. Тоді застосовують інші прийоми, як-от: заува- ження на свою адресу (Чому розкис? Не будь розмазнею!); самокритика у присутності друзів та інших людей тощо.
Самопереконання – це процес доведення собі необхідності формування якостей особистості, обов’язкових для власного вдосконалення або досягнення мети діяльності. Його застосовують у тих випадках, коли потрібно закріпити свої позиції. Наприклад, вихователь вирішив для підвищення ефективності освітнього процесу оволодіти технологією методичного конструктора за блочно-тематичним принципом, а розуміння й підтримки від оточення не отримав. Щоб не втратити впевненості в собі, йому необхідно переконати самого себе, знайти аргументи на користь прийнятого рішення.
Самозмушування можна розглядати як різновид самопереконання: людина змушує себе щось зробити з огляду на негативні результати, спричи- нені відсутністю дій. Це може бути заборона собі чогось бажаного. Наприклад, хочеться піти на стадіон пограти у футбол, але завтра потрібно пи- сати контрольну, до якої ще необхідно готуватися. Без самозмушування не обійтися. Василь Сухомлинський щодо цього зазначав: “Постав над собою і сто вчителів – вони виявляться безсилими, якщо ти не зможеш сам себе примусити себе і сам вимагати від себе … А якщо ти не навчився примушувати себе робити так, як треба, ти не зможеш стати дисциплінованим громадянином, вольовою людиною”.
Сутність самонаказу полягає у велінні самому собі. Це дієвий спосіб формування самовладання й уміння управляти собою навіть у найскладніших ситуаціях. Ефективність самонаказу, якщо він поєднується із са- мопереконанням, тобто коли людина постійно знаходить нові докази й аргументи на користь виконання самонаказу.
Самосхвалення – це своєрідне «прогладжування” самого себе, висловлювання задоволення собою від досягнутого успіху, зробленого.
Самозаохочення є нагородженням самого себе за досягнутий успіх. У деяких випадках для того, щоб закріпити позитивний емоційний стан від подолання певних труднощів, можна зробити для себе щось приємне (наприклад, піти на прогулянку чи відвідати театр). Таке самозаохочення завжди посилює задоволення від досягнення певного успіху. До самозаохочення вдаються, коли потрібно подолати негативні риси характеру.
Самопокарання доречне і навіть необхідне, коли людина знає, що невдача у певній справі є наслідком її лінощів, байдужості, недбалості тощо. Тоді можна і «в куток себе поставити», заборонити собі щось бажане, приємне, але не слід займатись «самоз’їданням». Головне – винести урок із невдачі і дати собі слово більше не повторювати помилок.
Самоконтроль – це свідоме самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонукань на основі виявлення відхилень від загальноприйнятих вимог у думках, вчинках, діях. Механізм самоконтролю охоплює самоаналіз, самооцінювання, самокритику, самообмеження.
Підготувала: вихователь-методист Романович Т. Є.